Країна дитячих усмішок

У перший літній день в Україні, як і у всьому світі, відзначають добре і радісне свято – День захисту дітей. Діти – наш найдорожчий скарб, наша радість і наше майбутнє. Дуже хочеться, щоб діти в усьому світі, щохвилини, щодня були радісними та щасливими. Адже дитинство – це пора сподівань та здійснення мрій.

До Дня захисту дітей, для наших молодших читачів ми підготували  ретро-ігроленд.

Сучасні діти, в основному, граються в ігри на комп'ютері або на телефоні. Але колись усього цього не було. Як же тоді гралися діти? Давайте разом подивимося, як бавилися наші прапрабабусі і прапрадідусі, коли були маленькими. 

Що б там не казали про гендерну рівність, а були ігри, які приваблювали або дівчат – або хлопців. От, приміром, "війнушка". Ні, були, звичайно, й дівчата, яким кортіло довести, що вони теж не гірші вояки, ніж хлопці. Але загалом це була чоловіча гра. Найчастіше воювали «німці» з «нашими» – це була ще жива пам’ять про останню війну. І, звичайно, бути «поганцями» ніхто не хотів, доводилося або жереб тягнути, або погоджуватися на таку роль тим, хто не міг відмовитися. Але було й таке, що протидіючі сторони визначалися «як у вчорашньому кіно», приміром, мушкетери і гвардійці кардинала, тоді створювались більш-менш рівноцінні бойові одиниці.

Дівчата, відповідно, гралися «у сім’ю». Вони створювали ігрові родини, і до цього процесу часто долучали молодших братів, яких мали доглядати на вулиці

Що можна сказати про такі ігри? Іграшковий посуд, часто з підручного матеріалу, меблі – деревинки або просто горбочки на місцевості, їжа – пісок, листя, інколи навіть справжні овочі-фрукти-ягоди. Щодо страв, то деякі господині так хотіли бути по-справжньому добрими, що спересердя годували своїх «дітей» іграшковою їжею, після чого малим могло бути і зле.

А от спільними забавками з тих, правила яких визначалися у процесі гри, були, умовно кажучи, «секретики» і «халабуди». Дітям дуже подобається всіляка утаємниченість – скарби, шифровки, явки-паролі... З радісним нетерпінням викопували ямку, зі справжнім благоговінням складали туди цукеркові обгортки, фольгу, квіткові пелюстки й листя, ягоди горобини, шматочки пластмаси та інший дуже важливий і потрібний дріб’язок. А потім усі ці скарби урочисто закривали уламком скла й засипали землею.

Найголовнішим було запам’ятати місце схованки, щоб за деякий час викопати «секретик» з таким трепетом і захопленням, ніби це справжнісінький скарб. І як гірко ставало, якщо його не було на місці!

А могли приховувати і «шпигунські» матеріали (звісно, це було більше для хлопців – карти, схеми диверсій та інші чоловічі забавки). І ці схованки потрібно було знайти, послуговуючись підказками. Якими саме – визначали учасники гри (зараз би сказали квесту).

Щодо халабуд (хаток, споруд, яким і назву відразу не добереш), то куди там заокеанським Томам і Кевінам з їхніми схованками у печерах чи на деревах до наших хлопців і дівчат! Здавалося б, звичайнісіньке поле кукурудзи, куди батьки не дозволяють ходити, щоб не заблукали. Але саме це вабить, і от уже двійко-трійко відчайдухів зайшли подалі, з’єднали кілька стебел у пучечок, щоб утворили конус, – і халабуда готова. Про тих, хто жив біля лісу чи гаю, годі й казати – сам Бог велів з гілля (можна було його присипати, щоб утворилася майже справжня землянка) спорудити собі схованку до смаку. А що вже в ній робити – діти завжди знайдуть.

От ми й дійшли до того місця в наших спогадах, де маємо згадати про те, що зараз називають «рухливі ігри». Одна з найпоширеніших – "квач" (інші назви – салки, доганялки, у Вікіпедії їх дають до 40). Той, хто водив, мав наздогнати одного з інших гравців і «заквачити» його, тоді вони мінялися ролями. Варіантів цієї гри було кілька, згадаємо деякі з них.

Квач з «будиночком» – те саме, тільки виділяється зона (пісочниця, коло на асфальті тощо), куди гравці можуть забігти й перепочити, там «салити» не можна, але й сидіти довго в «будиночку» теж. «Вище ноги від землі» – щоб уникнути «засалювання», потрібно застрибнути на що-небудь і задерти ноги вгору. Щоправда, за правилами задирати ноги теж довго не можна. А був ще й кольоровий квач, це коли той, хто водив, вигукував якийсь колір, і гравці мали доторкнутися до будь-чого саме такого кольору. Коли тому, хто водив, набридало довго ганятися за іншими гравцями, він вигукував «сіро-буро-малиновий» або «картато-смугастий», і тоді нарешті міг наздогнати когось із спантеличених товаришів.

Почесне місце серед вуличних ігор посідали розваги з м’ячем. Звичайно, і футбол, і волейбол, і піонербол мали своїх прихильників. Але були й інші ігри.

От, приміром, вибивний. Щоб у нього грати, потрібна ділянка більш-менш рівної землі, якою не їздять машини, і м’яч. А ще – хоча б п’ятеро охочих пограти. Двоє ставали одне навпроти другого, інші ставали між ними в лінію. Потрібно було вибити м’ячем гравців з цієї команди.

А бували ігри з м’ячем, які вимагали не тільки спритності, а й кмітливості. От, приміром, «їстівне-неїстівне». Гравцям по черзі кидали м’яча, одночасно вигукуючи якесь слово. Якщо називали щось їстівне, потрібно було ловити м’яч. Якщо ні – відбивати. Той, хто схибив, займав місце того, хто веде. Останній вдавався до хитрощів, приміром, міг вигукнути поспіль декілька назв фруктів, а останньою – назву чогось неїстівного. Зазвичай з того, хто помилився і «з’їв» лопату чи пістолет, потім довго кепкували.

Гра, для якої використовували м’яч, але тільки для антуражу, – «Я знаю...». Це коли били м’ячем об землю і приказували: «Я знаю одну назву...», – і далі йшло «міста», «річки», «імена дівчаток», «кольори» і таке інше. Потім – два, три, і так найчастіше до п’яти, хоча ніхто не заважав збільшувати цю кількість до будь-якого числа.

Але була подібна гра і без м’яча. Це коли хтось про себе промовляв алфавіт, а товариш у якийсь момент вигукував: «Стоп!» На якій літері зупинилися, на таку й потрібно було назвати певні іменники, перелік яких визначали гравці.

Були й ще ігри, які не вимагали використання якогось інвентарю, приміром, плутанка. Один гравець відходив і повертався до всіх спиною. Інші бралися за руки, і починалася плутанина. Гравці, міцно тримаючись за сусідів, переступали через з’єднані руки товаришів, підпірнали під них і всілякими можливими способами ускладнювали колишнє простісеньке коло.

Потім повертався відсутній гравець і починав розплутувати весь цей безлад – командував, кому куди переступати або під чиїми руками проходити. Сміх, гомін, жарти... Було весело.

Коли на вулиці темніло, наставала пора посиденьок та розваг, які не вимагали біганини. Серед них – зіпсований телефон, гра, яку багато хто з дорослих людей і донині згадує навіть у розмовах про серйозні бізнесові справи. Діти сідали в рядок і одне одному переказували пошепки, якомога тихіше, якесь слово чи навіть речення. 

Кожний наступний чув щось інше-своє, і часто до останнього доходило аж ніяк не те, що казав перший. Насправді нагадує деякі наші дорослі ситуації, за винятком того, що тепер це не весело й не цікаво.

Якщо дощило чи мати заганяла додому, але можна було прийти з товаришем, то могли у щось пограти. Це могли бути настільні ігри: шахи, шашки тощо. Могло бути лото – чи традиційне, з бочечками, чи якесь тематичне. А з часом з’явилося і лото з електронними варіантами відповіді, на батарейках. Здавалося б, прогрес – а дітям таке «не пішло». Адже малі розумники дуже швидко визначали, що знати правильну відповідь – це не обов’язкова умова виграшу. Головне – знати, як пов’язані між собою точки на ігровому полі. А коли це було відомо, грати ставало нецікаво, хіба що похизуватися перед новачком можна було.

Могли пограти і в інші ігри, приміром, у «пляшечку», причому абсолютно безневинну. Це коли гравці ставали в коло, а в центрі його клали пляшку й вертіли її. Той, на кого показувало горлечко пляшки після її зупинки, виконував завдання («фантик») того, хто її крутив, а потім крутив пляшку сам. Ні, звісно, серед бажань могло бути (і часто таки було) й «поцілувати», і таким чином діти набували першого досвіду спілкування з представниками протилежної статі.

Зовсім по-іншому набували ще одного «дорослого» досвіду – грали в карти. Найчастіше це був звичайнісінький «дурень» у різних варіантах, могли бути «відьма» або «п’яниця». Це, так би мовити, «початкова школа» картярства. А от «круті хлопці» грали в «буру» або «очко» й вважали себе такими дорослими, такими самостійними... Звичайно, згадати всі ігри нашого дитинства в такому малому матеріалі неможливо. Але ми дорослі з ніжністю та теплом пригадуємо ті ігри, бо це було наше дитинство - веселе і безтурботне.

Граючись, дитина зосереджує увагу, а це вже є початком виховання сильної волі. Захоплена грою дитина загартовується в терпінні, бо ніколи не скаржиться на біль, якщо впаде чи вдариться ненароком. Від такого болю за інших обставин вона би пролила чимало сліз. Граючись, дитина легко схоплює, розуміє та запам’ятовує гру, а ці якості, постійно розвиваючись, у свою чергу полегшують виконання складніших завдань. Дитяча  гра - це не тільки активний рух і весела розвага. Це змога для кожного малюка реалізувати власне «Я» і заразом відчути себе учасником спільних дій. Не виконавцем, а саме активним учасником!

Бажаємо нашим маленьким землякам міцного здоров’я, добра, радості, щасливого дитинства, розуміння з боку батьків та сяючих посмішок!